МАКОВЕ ОКО
Твоїм макам – живим і мальованим
Макове око, чом ти не синє?
Чом не блакитне – ясне?
З чорного виру мій погляд не зрине, –
Чи хоч сльозину змигне?
І опинюся у Маковій пущі –
чорне й червоне в очу.
Мляві кольори зневажу і злущу,
сумніву свято зречусь.
Просто із ночі – ярий світанок,
не до туманів і длянь.
Справжня, мов рана, думка постане
під оприявнену Длань.
Не поділятиму чорне й червоне –
де там любов, де журба.
Цілість до скону! Макове лоно
з нас вивергає раба.
Та лише зрідка сумніву дрібка:
грішній мені невтямки,
що воно буде, як макова квітка
скине колись пелюстки.
І споловіє посудина Мака,
збіжжя сховає на дно.
Так мідяки у кишені бурлаки
муляють свіже садно…
Цур тим видінням. Ні ж бо, не хочу
зваги знесилити штих!
Це вже назавжди – макові очі
у зеленавих моїх.
Н. Старюк